За всю історію радянського Поділля на його території було здійснено два знакові для радянської влади проєкти оборони. Перший – укріплений квартал, збудований у 1930-х роках. А вже через тридцять років на Поділлі збудували комплекс ракетної бази стратегічного призначення. На реалізацію першого та другого проєктів були витрачені величезні кошти. Цілеспрямоване використання у липні 1941 року будівель Летичівського укріпленого району на території нашої області дозволило на деякий час зупинити німецьке вторгнення. У 1931 році було прийнято рішення про забудову району фортеці. Будівництво було заплановано на квітень того ж року. Активне будівництво тривало до 1934 року, коли були зведені основні довготривалі оборонні споруди, однак деякі з них датуються 1936 роком. У 1938 році тут розпочалося будівництво додаткових будівель. За різними даними, фронт укріплень становив 122-126 кілометрів. Далі на yes-khmelnytskyi.
Як українці тримали оборону поблизу Летичева?
Трагічними були перші дні Другої світової війни. Німецькі війська просувалися на радянську територію. 5 липня 1941 року комбриг Антон Якимович, командувач Летичівським військовим округом, переніс свій штаб зі Жмеринки до села Лука Барська для керівництва бойовими діями. 7 липня командувач Південно-Західним фронтом генерал Кирпонос наказав командувачу 12 армією генерал-майору Павлу Понедєліну відступити у район фортеці Летичева і створити постійну оборону. Однак воєначальник не мав для цього необхідних сил. Бій розпочався о 17:00 12 липня 1941 року у розташуванні 29 окремого кулеметного батальйону, який дислокувався у будівлях Летичева. Німці невеликими групами намагалися прорвати передню лінію оборони. Ці спроби були успішно відбиті гарнізонами ДОТів. З 14 по 15 липня німецькі наступальні дії тривали по всьому фронту ЛеУР. Червоноармійська артилерія не вела вогонь через брак боєприпасів, затиснувши ворога на першому рубежі оборони. Проте оборона була міцною. Під час бою снарядами великої артилерії була пошкоджена база ДОТ 345, а її гарнізон загинув. На зʼєднання 27 окремого кулеметного батальйону наступав стрілецький батальйон противника з танками. Атаку було відбито вогнем ДОТів, артилерії та мінометів. Тут німці втратили дві піхотні роти. Поза межами оточення, на з’єднанні 2 роти, командир роти лейтенант Капітон Йосипович Сухваров разом із 50 бійцями знищив 200 німецьких солдатів. На жаль, усі герої загинули.
З командного взводу штабу фортечного району та бійців 13 стрілецького корпусу було сформовано відділення чисельністю 200 осіб для знищення противника, що прорвався. Атака почалася вранці 16 липня. Село Вовковинці було звільнено, а загін підійшов до села Галузинець. Але тут німці зустріли їх потужним кулеметним, мінометним і артилерійським вогнем. Тож довелось відступити. У цих боях німецька армія втратила 7 тисяч солдатів і офіцерів, 12 автомашин, 9 мінометів, 2 броньовані машини, 4 танки. Захисники поселення Летичева втратили 472 людини убитими, 77 пораненими, 3067 пропали безвісти. 27 грудня 1941 року управління району фортеці Летичева було розпущено.
Як склалась доля командувачів Летичівським воєнним округом?
Трагічно загинули генерал-майор 2 армії Павло Понедєлін і командир 13 стрілецького корпусу генерал-майор Микола Кірілов. У серпні 1941 року вони потрапили у німецький полон після боїв у Летичівському районі. 16 серпня 1941 року наказом штабу вони були оголошені зрадниками й заочно засуджені до розстрілу. У 1945 році генералів звільнили з полону і запропонували не повертатися до Радянського Союзу, а служити в армії США. Проте вони відмовилися та були розстріляні. Їх посмертно реабілітували у 1956 році.