Українське суспільство постійно хвилюють проблеми складного і суперечного шляху становлення, діяльності репресивної тоталітарної системи, яка залишила свій слід на українській землі та скалічила долі мільйонів безневинних людей. За роки сталінського терору чимало з них безневинно були страчені та закатовані у таборах. Далі на yes-khmelnytskyi.
Що стало причиною репресій радянською владою?
В умовах згортання нової економічної політики, проведення суцільної колективізації значно знизилася увага до розвʼязання проблем національно-культурного розвитку краю. Саме тоді почали виразно проявлятися тенденції командно-адміністративної системи, які в умовах становлення репресивно-тоталітарного режиму усі провали у здійсненні колективізації та інших заходів сталінського керівництва покладали на “шкідників”, “дворушників”, “замаскованих ворогів”, “класово ворожі елементи”, “націоналістів” і т.д.
Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. містила вимоги репресій, аж до найвищої міри покарання, щодо контрреволюційних елементів.
Як результат, були розпочаті масові “чистки” установ. До посилення репресії, зокрема серед інтелігенції, постійно підштовхували постанови ЦК ВКП(б) та комітетів місцевих парторганізацій. Здійснення “перевірок” покладалося на спеціальні комісії, до складу яких входили представники партійних комітетів,
Наркомату освіти, працівники ДПУ. Доцільність цієї роботи була зумовлена тим, що у результаті утворення нових технікумів, організації курсів короткотермінової перепідготовки вчителів у регіоні значно зросла чисельність молодої польської інтелігенції. Процес омолодження та оновлення складу вчителів у більшості районів проходив при ослабленій пильності та байдужому ставленні відділів народної освіти до справи добору кадрів. У матеріалах оргбюро було зазначено, що обстеженням охоплено 815 осіб у 42 районах краю, виявлені факти “засміченості” шкіл антирадянськими елементами. Згідно з рекомендаціями комісій було прийнято рішення про зняття й заміну 83 осіб та додаткове вивчення ще 70 осіб. Серед цього контингенту 33 особи мали звʼязки за кордоном, 49 – були емігрантами, 19 – перебували у ворожих арміях, 27 – за походженням були представниками експлуататорських класів. У Городоцькому районі було заборонено проживання осіб, які прибули з-за кордону, у тому числі вчителів, що повернулися із Польщі.
Які наслідки мали перевірки у державних установах?
Як правило, перевірки закінчувалися тим, що виявлялися ворожі “елементи”, яких звільняли з роботи і піддавали репресіям. Після перевірки Славутської польської семирічки комісія зробила висновок, що вчителі школи “проводили націоналістичну роботу серед батьків та інших жителів міста”. Директора школи А. І. Фурса після цього було звільнено з роботи, заарештовано, звинувачено у контрреволюційній діяльності і засуджено до трьох років увʼязнення у таборі. У складних умовах працював нещодавно створений польський Проскурівський педагогічний технікум. На початок 1933 року справи з набором до навчального закладу були під загрозою зриву. Заяви подали лише 50 осіб замість 90 осіб. На тримісячних педагогічних курсах підготовки вчителів молодшого концентра виявили бажання вступити 15 слухачів з 25 запланованих, старшого концентра – 6 замість 30. 15 лютого 1935 року секретаріат ЦК КП(б)У у постанові “Про перевірку складу студентів польських педтехнікумів у Києві та Проскурові” доручив культпропу ЦК КП(б)У разом з Наркомосом протягом декади перевірити склад студентів та “відсіяти частину, яка не встигає академічно”, а після перевірки “ліквідувати Проскурівський польський педтехнікум і перевести студентів технікуму до Київського польського педтехнікуму”. Співробітники управління НКВС розкрили “технологію” формування “резидентів і шпигунів” у Камʼянець-Подільській вʼязниці. Лише в одній Камʼянець-Подільській області за рік викрили 10 тисяч польських шпигунів. 80% кримінальних справ направлялися на засідання особливої трійки – і заарештованих, як правило, розстрілювали. Архівні справи репресованих дають підстави стверджувати, що керівництво обласного управління НКВС прагнуло догоджати московському та київському начальству. Для цього вони фальсифікували протоколи та кримінальні справи, вибивали фізичним шляхом докази, створювали при цьому бутафорську робочу діяльність боротьби з різного роду антирадянськими елементами.
Одним зі звинувачень інтелігенції була популяризація націоналізму
Водночас з ліквідацією навчальних та інших закладів проходило закриття польських клубів, бібліотек, засобів масової інформації. Підстав для цього було чимало. Починаючи з другої половини 1934 року, польськомовні районні газети починають звинувачувати у пропаганді ідей націоналізму, хоча насправді таких публікацій не було. Славутську газету “Погранічна правда” звинуватили у націоналістичній пропаганді лише тому, що у вересні під час передплатної кампанії на останній сторінці газети був надрукований заклик до передплатників “Кожний, вміючий читати по-польськи, кожен поляк повинен читати польську газет!”. Саме через такий “націоналістичний” ухил секретар райкому партії Левицький заборонив розповсюдження крамольного номера газети. Весь тираж був вилучений і знищений. Звертаючи увагу на прорахунки, що мали місце у роботі колективів редакцій польськомовних газет Поділля, та недостатню базу читачів, секретаріат ЦК КП(б)У 1 лютого 1935 року прийняв постанову “Про реорганізацію сітки районних польських газет”. У Шепетівському, Полонському та Бердичівському районах Вінницької області у звʼязку з відсутністю достатньої кількості читачів газети ліквідовувалися. 3 15 квітня 1935 року припинився вихід газети “Погранічна правда” у Славуті, був припинений випуск газет “Колективіст пограниччя” Проскурівського, “Штурмовик надзбручанський” Городоцького та “Комунар пограниччя” Волочиського районів. Майно цих газет було передано редакціям україномовних райгазет тих же районів, а шрифти – відправлені центральній польській газеті “Глос радзецьний”. За рішенням партійних комітетів були ліквідовані польські районні газети, що видавалися у Славутському та Ізяславському районах Шепетівського округу.
Радянська влада використовувала різні методи для отримання доказів провини інтелігенції
Вишукуючи шпигунів і контрреволюціонерів карально-репресивні органи вдавалися до грубих підтасовувань, у багатьох випадках задовольнялися визнанням заарештованими дрібної вини, як правило, речових доказів їхніх злочинних діянь у справах не було. При проведенні реабілітації у період з 1955 року по 1962 рік засуджених до найвищої міри покарання у позасудовому порядку правоохоронні органи інформували родичів репресованих про їхню смерть, яка не відповідала дійсності. У довідках було зазначено, що засуджені померли у місцях позбавлення волі. Реєстрація смерті розстріляних осіб за рішенням позасудових органів ставило членів сімей при встановленні пенсій у нерівні умови із членами сімей, родичі яких були розстріляні за вироком суду. Аналіз архівних матеріалів дозволяє констатувати, що реабілітація жертв політичних репресій, започаткована у другій половині 50-х років 20 століття, базувалася на основі партійно-державних документів, які зобовʼязували правоохоронні органи до розробки нормативно-правових актів для реабілітації різних категорій репресованих. Відновлення справедливості щодо безпідставно засуджених громадян мало обмежений характер і проявлялося, як правило, у кримінальній реабілітації. Це були перші кроки у процесі формування юридичної основи для подальшої реабілітації жертв політичних процесів.
