Захоплення краю більшовицькими військами у 1920 році супроводжувалось формуванням військовим командуванням ревкомів. Загальне керівництво здійснювали місцеві комітети КП(б)У – партії, що проголосила себе керівною силою диктатури пролетаріату. Те, що на грудень 1920 року далеко не в усіх селах і волостях були осередки КП(б)У і КНС робило діяльність ревкомів практично безконтрольною. Вихід із ситуації вбачали у проведенні виборів до рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів усіх рівнів. Вони мали легітимізувати владу більшовиків і допомогти “створити психологію радпрацівників, пов’язаних залежністю і відповідальністю не лише перед центром, але й перед місцями”. Далі на yes-khmelnytskyi.
Як встановлювалась радянська влада на Поділлі?
Мала чисельність губернської парторганізації та недовіра більшовиків до місцевих кадрів, яких вони підозрювали у лояльному ставленні до УНР, породжувала для них проблему – нестачу партійних відповідальних працівників, внаслідок чого у більшості відділів повітвиконкомів керували безпартійні. На думку чекістів, такі посадовці “дивляться на свої обовʼязки з погляду старих чиновників”. Також не вистачало технічних працівників і канцелярського приладдя. Встановлення радянської влади супроводжувалося поширенням на Поділлі політики “воєнного комунізму”. Як свідчать численні скарги селян, її збір проходив із застосуванням насилля – проводилися безпідставні арешти та обшуки, без будь-яких розписок чи копій протоколу. Усі установи, кожна окремо, мобілізовували селян на гужповинність, облік не вівся, плата не здійснювалася. За таких умов будь-який конфлікт міг призвести до збройного протистояння. Так, коли в одного з мешканців с. Бабчинці Ямпільського повіту “вилучили самогонку та куб для неї”, то це призвело до початку 3 лютого 1921 року селянського повстання. Воно швидко охопило Ямпільський і Могилівський повіти, а загальна кількість повстанців досягала 17 тисяч осіб. Для придушення повстання було організовано каральну експедицію із залученням чотирьох полків, бригади червоної армії та загону міліціонерів. Після дводенних боїв 10 лютого повстання придушили. У захоплених селах карателі проводили “умиротворення” населення. Особливо активно діяли надзвичайні трійки при каральних загонах, яким “Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом” надавала право протягом 24 годин знищувати на місці “злісних ворогів радянської влади”. Загалом, карателі арештували до 500 осіб і спалили село Оленівка Могилівського повіту. На селян накладали контрибуцію грошима, а також вилучали хліб, велику рогату худобу, овець і свиней. Не гребували карателі й мародерством. Фактично червоноармійці та чекісти поводили себе як окупанти у ворожій країні.
Що стало причиною протестів подолян проти радянської влади?
Після придушення повстання влада тріумфувала. Більшовики сподівалися, що ця перемога змусить перейти на бік радянської влади більшість селянства. Однак ці надії не справдилися. Причиною стало посилене викачування продрозкладки та рішення пʼятого Всеукраїнського з’їзду рад про закріплення землі у селянському користуванні всього на 9 років – тоді як вони сподівались отримати її у власність. Адже на Поділлі і середньому на одне селянське господарство припадало 3,03 десятини землі проти 3,64 десятини на Київщині та 5,19 – на Волині. Причому 69,3% господарств мали у своєму користуванні менше однієї десятини землі. Це був найгірший показник на Правобережжі. Загалом, оскільки землю отримали переважно бідняки, не забезпечені інвентарем, то зростання загальних обсягів селянського землекористування не супроводжувалося збільшенням посівних площ. Не сприяла ефективності господарювання й низька забезпеченість селянських господарств робочою худобою, що було наслідком прифронтового статусу регіону. Так, на Поділлі 54,01% господарств зовсім не мали худоби. До того ж 62,6% господарств не мали робочих коней. Війна негативно позначилася на стані промисловості Поділля. З наявних у краї до 1914 року 811 підприємств, у квітні 1921 року не працювало 715. Найбільше постраждала винокурна промисловість: зі 102 заводів половина були зруйнована. Працювало лише два заводи з 235 робітниками. Важливе значення у задоволенні потреб сільського господарства, населення та навіть промисловості мала наймасовіша сфера економіки Поділля – кустарна промисловість. Проте більшовики, керуючись класовим підходом, вороже ставилися до кустарів і ремісників. Більшовики заборонили у Подільській губернії товарно-грошові відносини взагалі та торгівлю зокрема. Найбільше контрабандою були “заражені” прикордонні містечка та міста Волочиськ, Городок, Гусятин, Дунаївці, Кам’янець-Подільський, Могилів-Подільський, Зіньків, Фрампіль, Смотрич, Ямпіль тощо.
Реорганізація вищої освіти та демонстративна українізація – більшовики використовували різні методи для підняття власних рейтингів
Враховуючи тривалість існування української влади на Поділлі та симпатії подолян до неї, більшовики змушені були демонструвати свою “українськість”. Зокрема, як-от Новоушицьким повітвиконкомом 10 січня 1921 року ухвалювалися рішення про те, що “всі накази, які виходять з виконкому та його відділів, повинні обов’язково писатися українською мовою”. Проте на практиці абсолютна більшість документів виконувалася російською мовою або суржиком, що пояснюється низьким освітнім рівнем працівників радянських і партійних установ. Практично відразу з утвердженням своєї влади на Поділлі більшовики розпочали ліквідацію системи освіти періоду УНР як ідейно ворожої, та створення радянської системи. У період з 1920 року по 1921 рік було реорганізовано мережу закладів вищої та професійної освіти. Особливе несприйняття більшовиків викликав Кам’янець-Подільський державний український університет. Оскільки він був опорою українського державотворення, то у 1921 році його реорганізували спочатку в Академію теоретичних знань, згодом – в Інститут теоретичних наук, а потім у два самостійні заклади – Інститут народної освіти та сільськогосподарський інститут. Одночасно проводилося масове виключення “неблагонадійних” викладачів і студентів.
Задля залякування подолян більшовики використовували усі можливі методи
Суттєву тривогу в більшовиків викликало те, що регіон був центром українського творчого життя. На початок 1921 року тут були сконцентровані значні творчі сили, зокрема: “акторів – 1130 осіб, музикантів – 378 осіб, кінопрацівників – 370 осіб, фотопрацівників – 150 осіб, художників – 131”. Щоб залякати українську творчу інтелігенцію, режим не зупинявся перед убивством найавторитетніших її представників. Так, 23 січня 1921 року чекіст Грищенко вбив видатного композитора Миколу Леонтовича. Місцеві газети звинуватили у цьому петлюрівців. Встановлення радянської влади на Поділлі, впровадження більшовиками “диктатури пролетаріату” та політики “воєнного комунізму” викликали збройний опір подолян і невдалі для влади підсумки січневих виборів у 1921 році до сільських і волосних рад краю. У поєднанні з вкрай важким економічним становищем в інших підконтрольних більшовикам регіонах це зумовило запровадження і березні 1921 року нової економічної політики та ліквідацію досягнень УНР у царині освіті та культури.
