У листопаді 1920 року на теренах Поділля остаточно утвердилася радянська влада. Більшовики не відчували широкої підтримки з боку місцевого українського селянства, тож були змушені обережно підходити до розвʼязання національного питання. 21 вересня 1920 року РНК УСРР ухвалила рішення про запровадження української мови у школах і радянських установах. Вводилося обовʼязкове вивчення української мови у школах України, доручалося органам освіти розробити план розвитку українських освітніх установ, відкриття у губернських і повітових містах вечірніх шкіл для вивчення службовцями української мови. Державні установи повинні були обслуговувати людей українською мовою. Далі на yes-khmelnytskyi.
Як розпочали українізацію на Поділлі?
Для Поділля введення цієї постанови мало велике політичне значення. У 1919 році Камʼянець-Подільський фактично був столицею Української Народної Республіки, тут функціонували її державні установи. Більшість науковців, працівників освіти активно підтримували національну політику Директорії УНР брали участь у проведенні політичних та культурно-освітніх заходів. На Поділлі, де переважали селяни, а робітничий прошарок був незначним, незнання української мови радянськими функціонерами та червоноармійцями ще більше поглиблювало прірву між місцевим населенням та владою. У багатьох повітах довго не стихав повстанський рух, значна частина селян підтримувала загони Якова Гальчевського. Факти свідчать, що українізація державного і партійного апарату розпочалася на Поділлі раніше, ніж у східних та південних регіонах України. У повітових центрах Поділля здійснювалася підготовча робота до відкриття курсів українознавства для співробітників радянських установ. Більшість секретарів, членів ревкомів, виконкомів у регіоні були росіянами або євреями. Вони не мали авторитету у жителів Поділля. Владі доводилося рахуватися з настроями населення й поглиблювати українізацію шкіл. У 1921 році українські школи реорганізували у трудові. Переглядались навчальні плани та програми. За кілька років їх мережа значно розширилася і наприкінці 1923 року на Поділлі працювало 1830 українських шкіл та 28 дитячих будинків. У цей складний час більшість учителів Поділля обрала очікувальну позицію, а дехто надсилав листи до “Вістей” ВУЦВК і критикував редакцію за антиукраїнську спрямованість, намагання знищити стару українську культуру, повністю замінити її пролетарською. Окремі подільські вчителі підтримували і навіть очолювали український повстанський рух.
Майже одночасно у СРСР просували ідеї українізація та коренізації
Єдиної позиції щодо концепції українізації не було навіть серед українського керівництва. Активізувало хід українізації рішення 12 зʼїзду РКП(б), який проголосив курс на коренізацію. Політика коренізації передбачала підготовку виховання й висування кадрів корінних національностей, врахування національних факторів при формуванні партійного і радянського апаратів, організацію мережі шкіл усіх ступенів. У діяльності КП(б)У щодо здійснення цієї політики чітко визначали два напрями: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для національних меншин.
Чому на Поділлі було зафіксовано повільний темп українізації?
Знаковим документом, який розпочав політику українізації, став декрет ВУЦВК і РНК УСРР “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”, ухвалений 1 серпня 1923 року. Декрет проголошував мови всіх національностей рівноправними. Завдяки ініціативності учителів у Проскурові та майже в усіх районах округи до середини жовтня 1923 року відкрилися курси української мови. Гальмували справу співробітники виконкомів та установ, які вважали українізацію непотрібною. Спочатку їх відвідувало 30 45 осіб. Однак деякі державні установи взагалі не надіслали своїх службовців на курси. Таке ставлення підривало віру у необхідність вивчення української мови. Повільний темп українізації держапарату на Поділлі пояснювався кількома причинами. Більшість керівників радянських, державних, профспілкових установ вважали її непотрібною і сподівались на швидке скасування. Крім того, у прикордонних районах працівники митниці, прикордонники, військові змушені були надсилати документацію до Москви виключно російською мовою, тому не бачили необхідності у відвідуванні курсів. Гальмувала українознавчу роботу відсутність викладачів української мови і літератури, підручників та посібників. Плідно працювали курси лише на Камʼянеччині, де лекції для слухачів читали викладачі місцевого ІНО. Загалом у 1924 році на Поділлі діяло 153 курси з української мови, їх відвідувало 3 686 осіб. У жовтні 1924 року голова губернської комісії з українізації радапарату Воробйов зробив висновок, що українізація на Поділлі відбулася у більшості державних установ, за винятком ДПУ, військкоматів, держбанків, цукрових трестів. Голова губкомісії запропонував цим закладам негайно перевести діловодство на українську, розпочати звільнення службовців, які не володіли українською мовою, звернув увагу на необхідність посилити українізацію профорганів, політосвітніх установ, військових частин.
Хто призупинив процес українізації?
Керівники міст і містечок Поділля наприкінці 1926 року провели низку заходів, спрямованих на покращення зовнішнього вигляду вулиць, написів на установах. Зокрема, 29 грудня 1926 року своєю постановою Камʼянецький окружком КП(б)У ухвалив, щоб усі державні, торговельні організації мали над вхідними дверима вивіски українською мовою. Поруч дозволялося дублювати назву російською або іншими мовами. У березні 1927 року перевірка стану наочності зафіксувала багато порушень: надписи на вивісках часто були зазначені російською мовою. У 1928 році представники центру ретельно обстежили стан українізації у прикордонних районах України й визнали, що округи Поділля належать до найбільш українізованих у республіці. Цьому сприяло те, що переважна більшість місцевого населення були українці. У 1929 році окружкоми КП (б)У різко послабили увагу до процесів українізації. Відчуваючи це, службовці все відвертіше нехтували курсами з українознавства, на іспити не зʼявлялися. Заступник голови Камʼянецького окружного Комітету незаможних селян Аверін твердив, що українізація – “це петлюрівщина, насильство”. Деякі апаратники погрожували виїхати до Росії, щоб уникнути іспитів. Наприкінці 1929 року більшовицьке керівництво на чолі зі Сталіним розпочало політику насильницької колективізації. Тоді для багатьох стало зрозуміло, що українізація починає згортатись. Радянській владі вже не потрібний був тісний союз з селянством. Повернулись назад часи, коли використовувались репресивні заходи щодо селян. Тенденцію до занепаду політики українізації виявили останні перевірки, проведені на Поділлі у березні та квітні 1930 року. Вони показали, що у переважній більшості установ і закладів українізацією ніхто не цікавився. Попри всю суперечливість радянської політики українізації нескладно помітити позитивні моменти її проведення на Поділлі: переведення діловодства у більшості установ і закладів на українську мову, підготовку українських фахівців для адміністративних органів. Українська мова стала розмовною для значної частини службовців, зросла кількість українців, які працювали на відповідальних посадах. Серед окремих сучасних українських істориків теж побутує думка, що українізація – це широкомасштабна провокація, спрямована на виявлення, а потім винищення національно-свідомих українців. Головними перешкодами у проведенні українізації слід вважати відсутність досвідчених лекторів з українознавства, постійні зміни кадрів у державних установах, відсутність підручників, посібників, негативне ставлення з боку багатьох службовців, які намагалися уникнути навчання та іспитів з української мови, формальне ставлення до цієї справи партійних організацій, комсомолу, профспілок. Чимало чиновників вважали українізацію короткочасним маневром для залучення на свій бік селянства. Попри усі недоліки, проведення політики українізації мало велике значення для розвитку української мови, культури, утвердження самої назви “Україна”.
