Історія подільсько-волинського містечка Волочиськ, як і історія будь-якого іншого населеного пункту України, цікава та неповторна. Тут жили слов’янські племена, далі ця територія входила до складу Київської Русі, в 16-18 ст. тут панували поляки і за свою волю і свободу затято рубалися шаблями козаки, а мешканці міста радо підтримували революцію під проводом Богдана Хмельницького. А потім, з 1793 р., ці землі на тривалий час захопила в свої «дружні імперські обійми» російська держава з її консервативним православ’ям, жорстоким кріпацтвом і панщиною. Саме з цього часу Волочиськ став прикордонним містом. Адже між Австрією та Росією проліг кордон по річці Збруч. Детальніше про це розповість видання yes-khmelnytskyi.
Як Збруч перетворився кордон двох імперій
Як зазначає дослідник Сергій Гуменний, державний кордон між Російською та Австрійською імперіями було прокладено «законними кордонами Червоної Русі (Галичини – автор), аж до околиць Збаража, звідти прямою лінією до Дністра вздовж невеликої річки». Що саме за річка? Тут починається найцікавіше. Справа в тому, що кордон приналежної австрійській короні провінції «Королівства Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору» з Російською імперією у 1772 р., згідно досягнутих міждержавних домовленостей, мав проходити руслом річки Подгорець (Podhorze, Podhorce). Але сталася прикра помилка. Адже французькі військові топографи заблукали на Тернопільщині і не змогли знайти річку із цією назвою (ймовірно, насправді малася на увазі р. Серет), тому демаркували кордон руслом Збруча. При цьому було розділено колись такі єдині населені пункти як Тарноруда, Гусятин, Крутилів (Кренцилів), Боднарівка, Шидлівці, Збриж, Підпилип’я (Підфилип’я), що створило дублювання сіл із однаковими назвами в сучасних Тернопільській та Хмельницькій областях України. 
Чому кордон відігравав важливу роль для українців
Завдяки кордону українці двох імперій отримали змогу вести культурну, політичну, громадську діяльність і не боятися повного знищення. Адже у випадку небезпеки вони легко могли перенести свої ідеї, проекти, діяльність до іншої держави. Тим більше, що кордон по Збручу охоронявся аби як. Козача варта, а за нею, до 1846 р., вільнонаймана охорона уможливила культурний обмін між українською елітою Галичини та наддніпрянською інтелігенцією. Також кордон не заважав масовій міграції сезонних робітників із охоплених безземеллям та відсутністю заробітку прикордонних сіл Галичини. На цукровому заводі Сатанова (тепер Хмельницька обл.) працювали жителі закордонних сіл Калагарівка та Волиця (зараз Тернопільська обл.). Частими ставали і релігійні інциденти, коли нелегальний перетин австро-російського кордону галицькими селянами здійснювався для участі в релігійних прощах до Почаєва чи відпустах у храмах Сатанова. Зауважимо, що російські прикордонники часто створювали перепони для подібних масових, переважно організованих москвофілами, переходів кордону.
Також через кордон переправляли політичну літературу. Як зазначає дослідник О. Федьков в останні місяці 1905 та на початку 1906 р., на відміну від попереднього періоду, не спостерігалося масове переправлення нелегальної спілчанської літератури з-за кордону в межі Російської імперії. Лише 23 грудня в м. Волочиськ жандарми затримали активну діячку катеринославської та одеської організацій РСДРП Х. Бляхер із транспортом видань. У переліку з 55 назв вилученої партійної літератури була газета УСДС «Правда».
Нелегальні заробітки на австро-російському кордоні
Важливе економічне значення для населення Волочиська відігравала контрабанда. Відповідно контрабандистами були особи різних національностей, але російська влада найбільше не любила євреїв, а тому ще в 1812 р. заборонила останнім поселятися в межах 50 верств (53,3 км) від кордону. Ця заборона не виконувалася з різних причин. А тому 20 квітня 1843 р. цар Микола І видав губернаторам розпорядження, в якому наголошувалось: «Усіх іудеїв, що живуть в 50-верстній смузі кордону з Пруссією і Австрією, вивезти всередину губерній, надавши тим, що мають будинки, можливість продати їх у дворічний термін». В наступні роки це питання знову ж таки не виконали, а тому виселяли лише тих євреїв, які промишляли у 50-верстній смузі контрабандою.
Але контрабандисти (пачкарі) все ж перевозили мізер товарів. Значно більші масштаби мали купці, які проживали в прикордонних містечках, в тому числі й Волочиську, мали зв’язки на митниці, серед місцевих та столичних урядників. Основними «пачкарськими» товарами того періоду були, перш за все, тканини, також ґудзики, спиртні напої, солодощі, коштовні речі з металу, гроші, цінні речі, жіночий одяг. Як відбувалась контрабанда на «збручанському кордоні»? Це робили за такою схемою: спочатку товар накопичувався на складах біля кордону (наприклад у Волочиську), далі контрабандисти на своїх плечах чи на підводах, кіньми переправляли його за кордон, там його скуповували оптовики, які й поширювали його територією своєї країни.
Які міста стали центрами контрабандної діяльності
Міста та села, біля яких найчастіше відбувались переходи через кордон, не змінювались десятиліттями, адже тут роль відіграли географічні особливості місцевості, наявність шляхів сполучення для підвезення товару, близькість до прикордонної сторожі. А тому контрабанда процвітала біля Волочиська, Тарноруди, Гусятина, Скали над Збручем, Окопів Святої Трійці).
А також в різних глухих місцях, де не було населених пунктів або вони були на віддалі. Це, наприклад, Токи (зараз Тернопільська обл.), Ожигівці, Іванківці (Хмельницька обл.), Збриж і Бережанка, Кудринці та Підпилип’я (Тернопільська обл.).
Письменники та контрабанда в районі річки Збруч
У Волочиську служив російський письменник Олександр Купрін. Про службу і життя на кордоні в цьому містечку він написав розповідь «Жах» (у виданні 1911 р. «Диявол»). Тут він описав курсування кур’єрських потягів на станції Волочиськ. Росіянин зазначав, що контрабандним промислом займались майже всі. Навіть багаті люди. Часто доводилось бачити випадки контрабанди в багажах, або ж підозрілих гарних панянок могли забирати до вбиральні для обшуку.
Договірні відносини між контрабандистами і митниками виливались у те, що останні могли якийсь раз пропускати товар, а колись і затримували контрабандиста і за це отримували премію […]. Чиновники, які працювали на митниці, завдяки такій співпраці мали багато грошей, а отже, часто шикували і замовляли холостяцькі вечірки шансонних співачок із Львова чи самого Відня».
Що возили через «збручанський кордон», не сплачуючи податків в казну імперій? Тернопільський письменник Богдан Лепкий розповідав про контрабанду через Збруч і стверджував, що «везуть сибірські шуби, китайський чай або тульське срібло, аж коні гнуться. Паками перевозять усяке добро, усякі статки, яким і ціни не знати, на те вони і називаються пачкарі».
Про процеси розвитку контрабанди через річку Збруч в околицях Кам’янця-Подільського достатньо вдало розповів Борис Антоненко-Давидович у своєму оповіданні «Де когут піє на три держави» (1926 р.), вказуючи, що «прикордоння поклало на них своє тавро: їхні руки вміють не тільки барбатись із запрягом, але й ховати контрабанду»
Отож, Волочиськ в епоху імперій був не “забитим” селом в Україні. Про нього знали чиновники, його згадували в літературі, його відвідували купці, подорожуючі. Але це вся історія прикордонного Волочиська. Про події в радянсько-польський період читайте тут.