За роки діяльності радянської влади мільйони людей стали жертвами свавілля необмеженої влади комуністичного режиму, зазнали необґрунтованих репресій за політичні, релігійні переконання, соціальні та національні ознаки. Непоправних і невиправданих втрат зазнало українське суспільство. Внаслідок масових репресій, які охопили усі верстви населення, було обірване і покалічене життя сотень тисяч українців, розстріляних, знищених у концентраційних таборах, в’язницях, на засланні. Значних людських втрат зазнало населення Хмельниччини. Далі на yes-khmelnytskyi.
Які методи репресій використовували на Поділлі?
Найбільш поширеними методами репресій на Поділлі стали масові депортації населення. Перші кроки у цьому напрямку були зроблені першим секретарем ЦК КП(б) України Косіором. За його ініціативи був направлений запит секретарю ЦК ВКП(б) Кагановичу про дозвіл на виселення з прикордонних районів України сімей куркулів. Це рішення давало можливість управлінським структурам республіки розпочати роботу по організації переселення. Була створена спеціальна комісія з високопоставлених керівників партійних, урядових, військових органів, НКВС для підготовки відповідних пропозицій. Політбюро ЦК КП(б) встановило прикордонний режим в 11 районах України. Переселення до Донецької та Дніпропетровської областей було здійснене у період з 20 лютого до 10 березня 1935 року. Тоді переселили 2854 сім’ї. У Ярмолинецькому районі із сіл Куєво, Фрамполь, Сказинці, Татаринці, Нове Село, Грабина, Томашівка, Соколівка, Баснячино, Волудринці, Шарівка, Буйволівці було відправлено 250 родин. Серед них 400 осіб були віднесені до “антирадянських елементів” як колишні петлюрівці, дворяни, куркулі, релігійні активісти, контрабандисти, сім’ї, родичі яких втекли за кордон та були засуджені за контрреволюційну і шпигунську діяльність. Через місяць були доведені контрольні цифри з виселення сімей з районів області: Городоцький – 250 родин, Шепетівський – 180, Волочиський – 151, Проскурівський – 150, Ізяславський, Славутський, Плужнянський, Сатанівський, Антонінський, Старокостянтинівський райони – по 100 сімей у кожному, Козятинський – 80, Базалійский – 50 та Жмеринський – 39 родин.
Куди відправляли депортовані родини?
Перший етап депортації сімей у Казахстан розпочався 20 травня і продовжувався до 10 червня 1936 року. Тоді було переселено 2047 сімей з 6 районів Поділля: Проскурівського – 249, Волочиського – 500, Шепетівського – 384, Славутського – 303, Берездівського – 273 та Плужнянського 374 сімʼї. Ще більш жорсткі ліміти були встановлені для польського населення Подільського краю на другому етапі депортації “польського контрреволюційного і націоналістичного елементу”. Підтвердженням цього є цілком таємна директива Вінницького обкому КП(б)У від 19 липня 1936 року, надіслана секретарям Камʼянець-Подільського, Шепетівського та Проскурівського окружкомів КП(б)У, секретарям райкомів партії Ляховецького, Ізяславського, Антонінського, Теофіпольського, Полонського, Базалійського, Городоцького, Ярмолинецького, Орининського, Смотрицького і Старокостянтинівського районів, яка передбачала переселення поляків із прикордонних районів області у Казахстан. У період з 1935 року по 1936 рік з Поділля організованим порядком було виселено 11634 польські та німецькі родини, а це щонайменше 46500 громадян. Примусове переселення з батьківщини у далекі краї, здебільшого на необжиті землі, було трагедією для людей. Проте і на новому місці проживання депортовані не переставали бути підозрілими, потенційно несвідомими і “антирадянськими елементами”. Серед них органи НКВС найчастіше шукали “ворогів народу”, часто піддавали депортованих необґрунтованим репресіям. В Україні з допомогою ідеологічного апарату посилилося нагнітання атмосфери страху та підозрілості. Передові статті газет, журналів були насичені заголовками, які “викривали” шпигунів, диверсантів, вбивць, ворогів народу, троцькістів, що намагалися реставрувати капіталізм. В атмосфері такого загального психозу й підозрілості, страху і озлобленості вже мало кого дивували арешти людей, які нічим не виділялися та не були причетні до жодної антирадянської акції.
Людей змушували зізнаватись у вигаданих злочинах
Маховик репресій набрав особливо великих обертів після Пленуму ЦК ВКП(б) у 1937 році, на якому знову приділялася значна увага темі “шкідництва”. Звалюючи на “шкідництво” провали в економічному та соціальному будівництві, беззаперечно стверджувалося, що залишки колишніх панівних класів посилювали опір, прагнули зробити все, аби перешкодити будівництву соціалізму. Вимога пленуму посилити боротьбу з класово-ворожими елементами була активно підтримана у партійних і державних структурах. Друга половина 1937 року увійшла в історію як період надзвичайно жахливих репресій мирного населення. Тоді усі справи велися поспіхом. Заарештовані, які чинили опір і не бажали зізнатися у нескоєних злочинах, піддавалися повторним допитам, які нерідко тривали кілька днів підряд. До них застосовувалися заходи фізичного впливу та знущання. Переважна більшість заарештованих змушена була визнавати нескоєні злочини. Машиніст колгоспу села Зелена Волочиського району Криковський визнав себе винним у тому, що неякісно відремонтував молотарку у 1937 році і вона одразу вийшла із ладу. Цим самим на кілька днів затягнувся обмолот хліба, і він, через повторний ремонт, збільшив кількість зароблених у колгоспі трудоднів. В аналогічних провинах зізнались 12 колгоспників із села Зелена. Усі були засуджені до розстрілу за шкідництво у сільськогосподарському виробництві та контрреволюційну націоналістичну пропаганду серед населення, підготовку збройного повстання у тилу Червоної армії. Категорично заперечували свій звʼязок з польською розвідкою жителі Старокостянтинова – вчителька Цезарина Гончарова-Середзинська та Петро Шик. У слідчих органів не було якихось конкретних матеріалів про вину заарештованих. Але особлива нарада при НКВС СРСР винесла обом вирок – розстріл. При пошуку шпигунів і контрреволюціонерів, фальсифікатори вдавалися до грубої брехні. Часто конкретні особи, що проходили по кримінальній справі у ролі свідків, навіть не знали про це, не підписували протоколів, хоч на них стояли їх підписи.
Єврейське населення карали за участь в організаціях
Єврейське населення Поділля зазнало репресій, проте не у таких масштабах, як польське. У грудні 1937 року була “виявлена” і ліквідована органами НКВС у Дунаївцях антирадянська сіоністська організація “Гехолуц”, члени якої проводили активну агітацію серед єврейського населення, висловлювали невдоволення радянською владою та проводили агітацію за виїзд із СРСР до Палестини. Заарештовані визнали себе членами сіоністської організації “Гехолуц” після застосування фізичного впливу. У слідчих не було жодних доказів щодо їх вини, але це не завадило особливій трійці управління НКВС у Камʼянець-Подільській області ухвалити 28 березня 1938 року постанову про засудження їх до найвищої міри покарання – і через тиждень вони були розстріляні. У 1939 році було реалізовано низку заходів щодо скорочення термінів покарання та звільнення з таборів. Ці заходи створювали лише видимість лібералізації політичної системи, однак це був лише тимчасовий відступ. Реабілітаційні заходи, які були розпочаті у 1939 році можна розцінювати як пропагандистський захід. Ним політичне керівництво держави намагалося завуалювати дійсних організаторів масових репресій, зняти соціальну напругу у суспільстві, заспокоїти громадську думку та продемонструвати “великий” прояв турботи “вождя народів” за долю людей.
